Будь-яка людська допомога наближає нашу країну до Перемоги. Це історії тих, хто бореться з агресором, не виходячи з власного дому. Ганна Корженівська з Ірпеня в’яже шкарпетки для військових: “Вʼяжу по 16 годин. Я люблю, щоб вони були довгенькі, не короткі. Роблю як для себе. Так мені хочеться, щоб воїнам нашим було тепло в ноги”. 

Свої 82-гі іменини пані Ганна зустріла у підвалі: “У нас було пекло. Як воно стріляло! І стало все горіти. Ми сиділи 8 днів у погребі, по 16 годин я отак сиділа. Зять нас доглядав, їсти варив на вулиці. І воду грів. Кажу, яке це щастя, що він води нагріє, що ти не холодну п'єш. Плакала, бо народилася в війну – і в війну помирати доведеться”. 

Тож коли російські війська пішли з її рідного Ірпеня, твердо вирішила власноруч наближати перемогу: “Я росла сиротою, в 10 років я вже плела мереживо для рушників. Цим я заробляла собі копійку. 5 копійок було кіно. Я продавала, заробляла, щоб мені в кіно сходити раз на тиждень. А шкарпетки вʼязати почала у 20. А коли вже пішло, і дочку обвʼязувала, і онуків, й правнукам зараз вʼяжу”. 

Тепер дні Ганни Степанівни вимірюються у шкарпетках: “8 годин – одна шкарпетка. Вʼяжу, рука затерпла – я поплескала, помотала рукою і знову пішла вʼязать”. 

“Ми зрозуміли, що людина дійсно не зупиниться, що це заняття її надихає жити, творити заради наших хлопців і дівчат. Ми вирішили допомогти, почали шукати старі вʼязані речі, а також нитки, – згадує начальниця відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк. – Хлопці відгукуються, дякують, кажуть,  що якщо берци тільки одні, треба їх посушити чи помити, то вони спокійно одягають ці шкарпетки і в них пересуваються. А гріють вони не тільки фізично, а й душевно”. 

Ганна Степанівна передала на фронт через ірпінських волонтерів вже 85 пар теплих шкарпеток. Її мета – зв'язати 100 пар до 26-го лютого, свого 83-го дня народження: “Я себе не вважаю волонтером, я просто люблю це. Як соту пару звʼяжу, тоді я їм сама напишу листа, вставлю у шкарпетку. А то що ж вони бідні, як моєї подруги Галі синок.  Він на зв'язок виходить о 8-й годині вечора: живий-здоровий, от і вся розмова. Так шо я не заради слави, я просто хочу хоч чимось допомогти”. 

“І ми на 100% переконані в тому, що першою сотнею Ганна Степанівна точно не обмежиться, – каже Євгенія Антонюк. – А отримуючи фотографії з захисниками, які носять ці шкарпетки, вона ще й надихається, бо шкарпетки знаходять свого адресата. І я думаю, що це її ще більше стимулює працювати далі, незважаючи на те, скільки їй років. Це ще раз доводить, що скільки б тобі не було років, ти можеш допомагати в цій війні”. 

Сергію Вознюку з Вінниччини – дев'яносто один! Він плете маскувальні сітки та робить закрутки для військових. 

“Я кажу, господин Путін, от ви називаєте нас “бандерами”. Був колись Бандера один, а після того, як ви почали війну, вся Україна стане вам “бандерами”.

У 2014-му, коли два його онуки вирушили на фронт, чоловік теж не став сидіти склавши руки і взявся плести сітки: “У мене проходив день як одна хвилина. Я не міг ні про що інше думати, лише як сітку зв'язати. Я почав вʼязати, то була будівля навпроти пошти, потім у кінотеатрі вʼязав”. 

З початком повномасштабної війни Сергій Ілліч організував роботу над сітками у своєму дворі. Спершу різав на смужки власні речі, а згодом до його оселі потяглися односельчани з матеріалами для сіток.

На виготовлення однієї сітки йде від трьох до п’яти днів. Сьогодні на рахунку бойового пенсіонера понад 100 маскувальних сіток! Але сітками його допомога не обмежується. Сергій Ілліч, переживши два голодомори, вирішив допомагати нашим захисникам провізією. І став власноруч робити смачні закрутки: “До 400 штук трилітрових банок я зробив. Перед новим роком я здав 238 банок”. 

“Ми всі разом можемо наблизити перемогу – кожен хоче, щоб ми перемогли, кожен хоче, щоб війна завершилася і відповідно кожен, як тільки може – думками, молитвами, працею своєю, донатами, чим завгодно – це вже наш стиль життя, тому що ми рухаємося в одному напрямку”, – підтримує волонтерів телеведуча Соломія Вітвіцька. 

Сестри Тамара і Анастасія тримають вітамінний фронт: щодня жінки готують корисні суміші для українських бійців.

“Коли одного ранку ми пили каву на кухні, я дивлюсь в вікно, а в метрах ста на наш будинок направлене дуло бронетехніки, – крізь сльози говорить Анастасія Мельниченко. – Чоловік відразу сказав, щоб я сховалась. Я йому кажу, що це, може, остання кава в моєму житті, я хочу спокійно попити”. 

“Мій чоловік і чоловік сестри зараз на фронті, тому ми робимо ці суміші і для наших хлопців, і для інших військових”, – каже Тамара Ярмоленко.

“З 24 лютого у нас була домовленість: мій чоловік сказав, що йде на фронт, і це не обговорюється. Я думала, що я готова я була до цього, але до цього готовим не можна бути, – зізнається Анастасія. – Тож, допомагаємо як можемо. Мед ми заливаємо дуже обережно і потихеньку, тому що він стікає повільно по горішках. Остання партія у нас була 66 баночок таких, з горішками і медом, і ці баночки поїхали на Донеччину”. 

За півроку сестри відправили на фронт і понад 130 літрів імбирно-лимонної суміші. 

“Ця суміш дуже хлопцям допомагає. Вони кажуть, що ложечку розбавляють гарячою водою і пʼють, аби зігрітись смачно, а також використовують як протизастудний засіб, – каже Анастасія. – У мого чоловіка у відділені є побратим-гурман, він готував рибу, маринував у цій суміщі. Він переказував, що це дуже смачно. І я тепер теж користуюсь цим лайфхаком”. 

“Ми всі бійці різних фронтів. У мене інформаційний, у лікарів – медичний, ті, хто на фронті, зі зброєю в руках захищають нашу незалежність і нас від ворога, – підкреслює внесок кожного в Перемогу Соломія Вітвіцька. – Якщо хтось може в’язати сітки – він це робить, хтось може варити обіди – він це робить, хтось може просто сісти за кермо і довезти це все на передову – він це робить, а хтось може зібрати гроші, організувати концерт. Ми – країна волонтерів, які об’єдналися і рухаються разом до Перемоги”. 

“Я чекаю перемоги, – вірить у найкраще 82-річна Ганна Корженівська. – Хоч би дочекатися, щоб помирати і знати, що війни немає. Тож я довʼяжу свою сотню”. 

Джерело