Олександр Остапенко, колишній депутат Одеських міської та обласної рад, представник Уповноваженого з прав людини, з початком повномасштабної війни приєднався до лав ЗСУ. У минулому чоловік закінчив кілька військових закладів та служив у Росії.

Про бойовий шлях частини, в якій командував Остапенко, ефективність української артилерії, проблеми у роботі військкоматів, погрози від "колег" із Росії та прогрес української армії за 15 років — у інтерв’ю Суспільного.

У минулому ви навчались у військових закладах та служили у Збройних силах. Розкажіть, де саме?

Останні 15 років я не був дотичний до армії. У 2007 році звільнився з посади заступника начальника Одеського інститут сухопутних військ з наукової роботи. Очолював роботу, у тому числі наукового центру бойового застосування Сухопутних військ. Після 2007 не мав стосунку до Збройних сил: моя практика цивільна була далека від військової. Але я кандидат військових наук, старший науковий співробітник. Довгий час викладав в Академії державного управління “національну безпеку і політику європейської інтеграції”. Суто у науковій площині я був близький до реформ та змін, які відбувались, зокрема у збройних силах, та загалом сектору безпеки держави.

Як для вас розпочалось зустріли 24 лютого?

Зранку відбувся ракетний удар. У мене в машині запрацювала сигналізація, я прокинувся. Вийшов на вулицю з будівлі. Мій товариш капітан першого рангу ВМС, біг з рюкзачком. Я спитав: “Почалось?” Він відповів: “Так, почалось”. О 9:00 вже був у Київському військкоматі (один з районних центрів комплектування Одеси — ред.). Пройшов медичну комісію і сказав, що погоджуюсь на будь-яку посаду.

Але з вашим досвідом вас мобілізували не відразу?

Я ще чотири-п‘ять разів ходив до військкомату. І десь на 20 день повномасштабної війни мені зателефонували з академії Сухопутних військ і сказали: “Формується частина. Потрібен ваш досвід”. Тільки треба було вмовити військкомат. Річ у тому, що на той момент я вже досяг граничного віку, коли не можна забирати до війська. Але я переконав, що ніяк скарг від мене вони не отримають. Після цього відразу вирушив до академії.

За що відповідали у підрозділі, що створювався?

Це була напружена пора, лютий-березень 2022 року. Коли рашисти на всіх фронтах наступали — слідували своєму плану “Київ за три дні”. Тоді оперативні командування робили все можливе, щоб швидко зібрати найбільш боєздатні підрозділи. Був готовий штат, який був розроблений дуже давно і не дуже якісно, правду кажучи, ось цієї частини. Її кістяком були офіцери, що проживали в Одесі та рядові, що призивались з області: наприклад, у нас 422 людини були з Одеської області. Це були механізовані батальйони, але без механізації. Не було техніки. Просто не було її зовсім. І частина артилерії. І ось така неформатна частина була сформована. У дуже скороченому варіанті відбулось злагодження та озброєння: в основному стрілецьке та кулемети “Максим” — найважче, що у нас було на початку. Отримали старі зразки артилерії, на яких навчались курсанти. І так ми рушили до Херсонської області: організувати оборону з боку Кривого Рогу.

За структурою — це була бригада?

Ні. Два механізовані батальйони скороченого складу та, скажімо так, угруповання артилерії. Військової таємниці тут нема, бо цей підрозділ вже розформували. Як показала практика, він цілком впорався із поставленими завданнями. Називались умовно тактична група “Одеса”.

Які завдання виконували на Херсонщині?

Ми вирушили 1 квітня і вже 3 зайняли визначені позиції. У той час противник сильно переважав нас у засобах ураження, хоча ця тенденція зберігається й по нині. Тоді на кожен наш снаряд росіяни могли покласти 50-60 своїх снарядів. І звісно перевага у техніці була за ними.

У Херсонській області лише одна рота від нас була у першому ешелоні, інші підрозділи перебували у другому.

Інтенсивніші бої припали на вашу частину в Запорізькій області?

Так. Туди ми рушили на початку літа. Опинились у складному місці: у районі Гуляйполе — Пологи, село Омельник Оріхівська громада. Район нашої оборони. Ми там були на такому виступі, де противник зосереджував свої зусилля, бо те місце є зручним шляхом на Мелітополь та Маріуполь. І зараз, і тоді на Запорізькому напрямку багато дістається саме цій ділянці.

Які бої там відбувались?

Найчастіше — це робота артилерії. Для прикладу, у жовтні на наші позиції впали 1 800 артилерійських снарядів калібрів 152 та 122 мм, 1 300 реактивних боєприпасів, 700-800 мін, 300-400 танкових пострілів, десятки пострілів з ПТКРів (протитанкова керована ракета — ред.). Це те, що впало на наші позиції за доповідями.

Але були й розвідувально-штурмові дії, коли противник невеликими групами висувався на наші позиції і тоді зав’язувались стрілкові бої. Але ми теж просувались вперед: нам вдалось пройти у бік міста Пологи на півтора-два кілометри, у бік Токмака — на два кілометри.

Відповідати на такий артилерійський вал було чим?

Завдяки волонтерській допомозі та оснащенню від ЗСУ, яке поступово надходило, навчанню своїх солдатів, ми були влучнішими за ворога. Коли росіяни намагались здійснити мінометний чи артилерійський наліт ми вели контрбатарейну боротьбу: відповідали з наших мінометів до п’яти хвилин, це велика швидкість, артилерія відповідала через сім-десять хвилин.

Яку найбільшу ціль вдалось уразити?

Одна зі знищених цілей — склад боєприпасів ворога, в якому точно перебували три БМП (бойова машина піхоти — ред.). Це був насалений пункт Нова Карлівка, біля залізниці. У нас були вигідніші позиції — на височині, а вони внизу. Тому ми добре бачили їх за допомогою спостережних пунктів та аеророзвідки.

Знищення складу боєприпасів та БМП російської армії. Відео: тактична група "Одеса"

Загалом не завжди вдається отримати підтвердження ураження: порахувати тіла чи зняти техніку, що палає. Наприклад, точно знаю як ми одного разу знищили російський танк, але ми не змогли зафіксувати це. Тому це не зарахувалось до загальної статистики Генштабу як втрати противника.

За час, доки ми там тримали оборону, нарахували три-чотири ротації у противника: кожна з них — це зміна форми ведення війни з їхнього боку. Там були різні підрозділи — від російських штурмових загонів різних бригад до підрозділів, сформованих на базі так званих “ДНР”.

Ми не змінювались. І це складно. Особливо, коли кожен день, кожну годину щось падає на голову. І люди постійно перебували в укриттях. І це психологічно складно, коли це триває місяцями поспіль. Доцільно підрозділи на передовій змінювати раз на один-три місяці.

Штаб вашої частини ледь не накрили ракетою С-300. Розкажіть про це.

Це сталось вночі 13 жовтня. На наш штаб прилетіли три ракети С-300. Всі кажуть, що хтось навів. Але я вважаю, що росіяни просто планово нищили всю інфраструктуру, де гіпотетично могли розміститись штаби чи наші підрозділи. Це було десь три-чотири кілометри від лінії фронту. Тоді вони одночасно з ударами по нас знесли сільську раду, школу, дитячий садочок та офіс фермерського підприємства. І вони продовжують таку практику. Ми чуємо з новин, що Запорізькій області дуже сильно дістається: особливо ракетами С-300.

Ви, зокрема, закінчили артилерійське училище. Порівняйте українську та російську артилерії.

Так, я закінчив Сумське артилерійське училище та артилерійську академію.

Ми зробили суттєвий ривок вперед. На початку війни ми були озброєні однаково, одними й тими ж системами та боєприпасами. Тільки вони значно переважали за кількісними показниками та мали дещо з нового озброєння.

Але ситуація змінилась. Українські артилеристи зараз, напевно, самий модерновий рід наших військ. Бо вони взяли все найкраще: від дронів до програмного забезпечення електронних карт місцевості “Кропива”, що значно спрощує та прискорює артилерійські розрахунки. Ми виграємо в організаційно-управлінській здатності.

Є правило складних систем, яке говорить наступне: складна система з меншим ресурсом, але кращою організованістю, завжди переважає систему, яка має більше ресурсу, але гірше організована. Ось саме це й виходить на фронті.

А що з боєприпасами? Ситуація вирівнюється чи ЗСУ досі відчувають гострий дефіцит?

Ситуація з боєприпасами завжди була важка. Ми воювали радянською артилерією. Кількість снарядів до неї катастрофічно мала. Тому кожен снаряд ми намагались покласти відразу в ціль. У нас не були можливості проводити пристрілку, як кажуть правила артилерійської науки. Витрачати боєприпаси на пристрілку було дикістю.

У нещодавньому аналітичному матеріалі полковник британської армії у відставці Ґлен Ґрант зазначив, що Україні для зменшення втрат на полі бою та більшої ефективності треба змінювати систему добору командирів. З вашого досвіду у ЗСУ, є проблема з цією ланкою?

У будь-якій армії, що воює є проблема з командирами. Особливо з ланкою молодшого офіцерського складу. Своїх ми вчили просто з коліс. Вони були різні — якісні та не дуже. Ті, хто здатні вести за собою людей, і ті, хто не здатен. Треба говорити відверто: військкомати не дуже якісно підбирали людей, особливо офіцерський склад.

Тоді починали працювати інші підходи. Старші командири призначають у підрозділи неформальними командирами взводів чи навіть рот тих, хто за штатом не можуть бути командирами. Тому що війна цього вимагає, завдання цього вимагають. Життя людей цього вимагають. У нас було таке, коли сержант чи рядовий виконував функції офіцера й у них це виходило краще, ніж в офіцерів, яких надіслали військкомати.

На початку повномасштабного вторгнення у нас було 200 тис. солдатів, зараз вже понад мільйона. Така чисельна експансія вимагає більшої кількості офіцерів.

Питання у тому, щоб система дозволяла обирати та призначати не за званнями, а за ефективністю.

Так, це проблема. Система не ставить. Є вольові рішення командирів. Офіційно зробити це швидк