– Розкажіть про себе. Звідки ви родом?

Я взагалі з Луганщини, з міста, яке ще з 2014 року окуповане. Але я не переселенка, давно сама переїхала до столиці. В мене є сестра, вона переїхала в Київ після мене, в 2012му, а зараз евакуювалася до Канади і працює там в сфері фармакологічних досліджень.

Є родичі і на окупованих територіях – тітка та її сім’я. Попри те, що вони з 2014го приїхали до Києва і прожили тут десь рік, потім все ж повернулися назад і досі живуть там. Я з нею не спілкуюся, бо вона вже 9 років працює на ЛНР в їхній псевдо-державній установі Гірничорятувальна служба, бухгалтером, але все ж. Хоч вона і відверто не висловлює проросійські погляди, а заявляє, що їй байдуже, проте я вважаю, що це теж позиція і не на користь України. Тим більше в неї був шанс залишитися в Києві попри різні життєві виклики, але вона вирішила жити і працювати там.

І в неї є син, мій двоюрідний брат, 1998 року народження, він підлягає під мобілізацію і в принципі можемо з ним зустрітися десь на позиціях по різні сторони.

– Що ж надихнуло вас стати інструктором з тактичної медицини?

Я маю медичну освіту. І колись у 2014 році товариш з Могилянки запросив допомогти йому роздрукувати презентації з тактичної медицини для військових. А на зустрічі запропонував поїхати з іноземними інструкторами в навчальний центр “Десна” викладати такмед. Там було велике навчання на 120 людей, було 5 іноземців та багато наших інструкторів. Ми їх слухали та асистували, дивились, як організовано навчання.

Як виявилось, це організувала Уляна Супрун, яка запросила іноземців, а також українців, які були в загонах Червоного Хреста під час Майдану. Її ідея була не просто роздавати аптечки, в яких на той момент теж була потреба, а вчити надавати допомогу цією аптечкою.

Бо проблема була в тому, що люди відкривають ці аптечки, де різні пакетики підписані англійською, і взагалі не розуміють, до якого місця його прикладати. Тому Уляна придумала видавати їх тільки після навчання. Запросила іноземців, щоб навчали нас, як викладати такмед. І потім ми поїхали працювати від організації Супрун “Patriot Defence”. Більшу частину часу я там була єдина жінка серед чоловіків-інструкторів. Один з елітних спецпідрозділів, з яким ми співпрацювали, просив не присилати інструкторів-жінок, а ми відповідали, що в нас немає жінок і чоловіків, ми всі однаково професійні інструктори.

В 2014му році треба було якось долучитися, і це було ідеально, враховуючи, що я маю відношення до медицини, а не, скажімо, до виробництва дронів.

Але людина не обов’язково має бути з вищою медичною освітою, щоб викладати курси з тактичної медицини, тому що є різні рівні курсів по TCCC [Tactical Comat Casualty Care – ред.]. Є базовий для кожного військового, незалежно він пілот, моряк чи артилерист. Є рівень для бійців-рятувальників – це звичайний боєць підрозділу, який після появи першого пораненого застосовує більш поглиблені в порівнянні з іншими знання такмеду.

Потім є навчання для бойових медиків, і це найвищий рівень для людини без медичної освіти, бо далі вже йде парамедик і лікар.

– Тобто, бойовим медиком можна бути без медичної освіти?

Так, бойовий медик – це і є людина без медичної освіти. Якщо ти маєш медичну освіту, лікарську, то ти маєш працювати не на полі, а на медеваку, в стабпункті чи в госпіталі. Бо навчити бойового медика займає місяць, в умовах воєнного стану можуть скоротити навіть до 2-3 тижнів. А щоб навчити людину медичній освіті треба набагато більше часу і грошей, тому якщо вона вже навчена, її треба відводити на відносно безпечну відстань, де буде змога робити медичні втручання згідно спеціалізації.

В 2017 році Офіс реформ при Міністерстві оборони запровадив посаду “бойовий медик” і там чітко написано, що це людина, яка не має медичної освіти. Але не мати медосвіти і взагалі не проходити курси та не вчитися – це різні речі. У нас зараз є багато людей, які стоять на посадах бойовий медик, але вони ніколи не вчилися цьому, і на жаль не всі мають таку можливість. Тому що Міноборони і Збройні Сили не можуть таку кількість навчити самотужки.

– Чи вважаєте за доцільне провести певну сертифікацію інструкторів, видавати дозволи на проведення курсів? Адже зараз багато різних громадських організацій, благодійних фондів, приватних осіб проводять такі курси і потім видають від себе якісь сертифікати.

Такі сертифікати – це просто роздрукована листівка, яка не має жодного юридичного значення. Як інструктор, я маю 11 сертифікатів, якісь працюють в Америці, якісь працюють в Європі, але вони взагалі ні про що не свідчать в Україні.

Вся інформація, стосовно як і чим надавати допомогу, якщо ми говоримо про військових, це є рекомендації Комітету TCCC. Ця інформація пішла з американського війська, на стандарти якого ми рівняємось, і стосовно аптечок, і стосовно надання допомоги. Всі відомі організації проводять курси за гроші, як-то Національна асоціація екстрених медичних техніків (НАЕМТ), яка офіційно сертифікує по TCCC. Тому мої сертифікати дуже дорогі і круті, але в Україні нічого не означають.

Українські сертифікати на рівні Медицини катастроф тощо, вони може і значать щось юридично, але якість курсів гірше. Тому було б непогано якось це питання унормувати. Але варто тягнутися до того, що вже існує, а не вигадувати якийсь один орган, який буде сертифікувати. Просто треба, щоб, наприклад, всі інструктори, що викладають для військових, орієнтувалися на ТССС. Вся потрібна інформація є англійською мовою, і є переклад українською у вільному доступі. Існує навіть мобільний застосунок Deployed Medicine. Там все написано, як надати максимально правильно допомогу. Просто візьміть почитайте та більше не кажіть про джгут на шию.

Враховуючи, що Міноборони вже не впоралося з навчанням своїх людей, то очікувати, що вони зможуть оцінювати якість навчання і сертифікувати цивільних та ГО, які співпрацюють з військовими, – це утопія.

Звісно, що було б добре, щоб була сертифікація для військових і цивільних інструкторів, але реальність інша. Можна було б створити в Україні мережу навчальних центрів, сертифікованих НАЕМТ, де якісно б навчали інструкторів. Бо нас зараз є приблизно 10 таких. І нам не треба буде писати програми, вони давно всі написані і ми просто візьмемо те, що існує.

Взагалі-то за правилами ЗСУ інструктором може бути людина, яка має сержантську посаду і пройшла відповідне армійське навчання. Збройні Сили мають самі себе забезпечувати, в них мають бути свої інструктори, вони повинні мати свої навчальні центри, і сторонні люди з ГО взагалі не мають до них їздити, але реалії інші.

– То що ж робити цивільному, який хоче отримати знання, чи військовому, якого не встигають навчити цьому в армії? Як убезпечити себе від неякісних курсів, які можуть вартувати життя?

Треба розділяти навчання для цивільних і військових Якщо ми говоримо про військових, майже ніхто з військових не сплачує за навчання власні кошти, для них це безкоштовно. На жаль, коли людина потрапляє у військо, вона не приймає рішення самостійно. Приймають рішення командири, які виходять на інструкторів чи організації і з ними домовляються.

Тому було б не погано, якби командири, які стоять на посадах, наприклад, випускники військових вузів, які отримують особовий склад, щоб вони у своєму навчальному закладі проходили курси за TCCC. Тож коли вони домовлятимуться з організаціями про курси, то вже розумітимуть, як це має відбуватися. Зможуть завчасно запитати і перевірити план занять, програму, яка має бути описана. Якщо на базовому рівні будуть розповідати про хірургічний доступ ножем до дихальних шляхів під час атаки інопланетян, то цього не має бути. І командир не узгодить таке навчання.

– Чи стикалися з супротивом, перешкодами під час навчання військових з боку їхнього керівництва?

З 2014 року було дуже багато різних ситуацій. Ось домовляємось з командиром, щоб звільнили особовий склад на два дні для навчань, але потім починають забирати частково або повністю людей з навчання, бо раптово з’являються якісь задачі від командирів: піти в наряд, поїхати на Нову пошту.

Наприклад, в мене була ситуація в одному підрозділі, який сформувався в минулому році після повномасштабного вторгнення. Дуже красива база в центрі Києва і начебто все в них має бути Ok, але як ми почали працювати – частина людей просто поїхала на стрільби. Я підійшла до командира, з яким і домовлялася, а він сказав, що нічого не знає і в них стрільби. Це безвідповідально!

В Європі такі курси коштують сотні євро за одну людину, а не як у нас – за їжу, коли тебе максимум нагодують у солдатській столовій за курс для сотні бійців, бо ти волонтер. А от якби підрозділ заплатив за курси за європейськими цінами, то я впевнена, що ніхто б не поїхав ні на які стрільби чи ще куди. Бо це дуже дорога послуга – це важкий курс, для